Я сам пройшов крізь себе

Оманливий цей сніг біліє вже укотре?

— Весна не за горою! — укотре я кажу?

Одноманітне все й на білощі щедротне —

сріблиночки в очах і я не збережу…

Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом:

— Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви!

На глум ліпили й вас, та кутали в полотна,

та тільки поскидали ви відра з голови!..

Аби урвати крик — копнув її ногою,

проте вона до хати ступала слід у слід

і дихала позаду у спину чорнотою,

і дзеркало у хаті враз трісло, наче лід.

І виступав на лицях поволі холод біло,

від доторку долоні тебе пройняв мороз.

Мов ліплене було зі снігу й твоє тіло,

воно теплом небесним раптово зайнялось.

І танучи, хутчій я розпечатав двері —

навпроти янгол білий стояв на повен зріст,

в долонях він тримав по пташці білоперій,

за спиною у нього кипів білий заміс…

Я в очі білі глянув — і злився, як з відбитком,

і сам пройшов крізь себе, в шумких снігах відбивсь,

та хтось смикнув мене так боляче за нитку,

і голос, мов жарина, упікся: «З у п и н и с ь…»

І озирнувся я: ти біла на морозі

стояла, наче сніг, — в руках біліла нить,

з очей ішло тепло і скрапували сльози,

а баба снігова зіпала: «В а ж к о ж и т ь!..»

***