Я ще жива

Душа шепотіла у тиші вітрів:

— Я хочу на волю, хоч я вже без крил,

Хоч згас той вогонь, що колись в мені жив,

Хоч часом здається — немає вже сил.

— Я хочу літати, цвісти, мов весна.

Невже не палати — це доля моя?

Невже і сидітиму так, у «стінах»,

Повільно згораючи, ніби на крах?

Їй розум у відповідь грізно ревнув:

— Ти заспокойся, він нас вже забув.

У нього вже інші турботи давно —

Не прокрутити вам ще раз «кіно».

— Минуле — це тінь, що не стане живим.

Не треба літати за вітром сліпим.

Він більше не чує, не бачить тебе —

Тож варто забути усе, що старе.

Одначе душа лиш зітхнула в пітьмі:

— Я знаю — не вірить ніхто вже мені.

Та все ж я не можу мовчати й не жить,

Коли в мені пам’ять знову горить.

— Нехай я у попелі, чорна від сліз,

Нехай у житті були безлічі гріз —

Та серце ще хоче, ще хоче тепла,

І поки я дихаю — я ще жива.

— Ні, не для нього — для себе згорю,

У звічному полум’ї знов оживу.

Бо навіть розбитій, змарнілій душі

Буває потрібна хвилина в дощі.

Вона підвелась серед тьми і зими,

Усмішка дрібна розцвіла між слізьми.

Нехай не злетіла — та все ж не мовчить,

Бо навіть без крил — вона зможе прожить.