“Я так не вмію сумувати”

Я так не вмію сумувати,

Плекати біль в душі своїй,

Щоб стрічним не подарувати

Усмішки з-під припухлих вій.

Вони живуть, вони щоднини

Свої серця кудись несуть,

Хоч ані світу, ні людини

Їм справжня невідома суть.

Ні певності в душі, ні віри:

Старе розвіялось, нове —

Це тільки будні вбогі, сірі,

Утопій дзеркало криве.

Як випадкові подорожні,

Йдемо по батьківських полях

І вторимо слова порожні,

Не вірячи у власний шлях.

Тому себе щодня караю,

І крається душа моя:

До лихоліть свойого краю

Хіба ж не був причетним я?

Що ж, можна попросити знижку:

Довгенько в правді воскресав,

Тому про вас правдиву книжку

Я, люди, ще не написав.

А написав би — що ж із того?

Пацюк хіба що прочита…

Ми позбулись чуття святого:

Для нас життя — це гра пуста.

Ми живемо, аби прожити.

А хто прийняв цю вбогу суть,

Для того вже не вродить жито

І сонце не осяє путь.

Та я люблю вас, люди, люди!

З надією в ранковий час

Вдивляюся в обличчя й груди

І вірю, і молюсь на вас.