Я тебе і досі кохаю,Андрію

Андрію…

Є речі, які роки не витравили,

не вимили дощі,

не розвіяли дороги.

Я можу бути жорсткою, рішучою,

я можу сміятись там, де інші мовчать,

але одне залишилось чесним,

примітивно простим,

як пульс у тиші:

Я тебе і досі кохаю.

Не так, як колись —

коли ми були дітьми,

коли любов була легка,

мов тепле повітря над парком.

Тепер я люблю по-іншому:

доросло, стримано, із шрамами,

які вже не болять,

але нагадують, що серце

колись було беззахисним.

Я люблю тебе так,

ніби минуле стоїть десь збоку

і мовчки спостерігає,

як я виросла.

Як стала риссю,

що вже не боїться світу,

але все ще пам’ятає того хлопця,

який колись назвав мене пантерою.

Ти сказав:

«То були найкращі роки мого життя».

А я, замість сміятись чи тікати від правди,

відповім:

вони були найщирішими і для мене.

Бо тоді я ще не знала,

як боляче може бути від чужого слова,

і як важко захищати своє серце

від людей, які не вміють любити.

Але тебе це не стосується.

Ти — інший шар пам’яті.

Чистий.

Незламаний.

І якщо ти питаєш:

“Ти серйозно?”

Так.

Я не жартую, коли мова про справжнє.

Я не прошу нічого.

Не кличу назад.

Не хочу повторювати історії,

які час закрив.

Я просто кажу правду:

я тебе і досі кохаю, Андрію.

Так, як люди люблять тільки раз у житті:

без вимог,

без планів,

без того, щоб щось отримати взамін.

Це кохання — не про “бути разом”.

Це кохання — про пам’ять,

яка не зраджує.

І якщо десь там, у твоїх ночах,

моє ім’я хоч раз озветься теплом —

знай:

воно відгукнеться в мені

так само м’яко,

як і тоді.