Я в юностi так про кохання мрiяв

Я в юностi так про кохання мрiяв!

Я так жадав, щоби було одне

На все життя! I от збулася мрiя:

Кохання переповнило мене!

Я дня не мiг прожити без побачень!

Життя прекрасним маренням було!

Жiнок, крiм неї, я не чув, не бачив.

Так цiлий рiк!.. Заслiплення пройшло.

Красунь помiтив, постатi i очi,

Почув їх голоси i щирий смiх,

I спокiйнiшi стали нашi ночi,

I звичнi рухи ласки i утiх.

Що трапилось? Куди подiвся трепет?

Я до книжок, шукаючи порад.

А в них одне: любов руйнує третiй.

Та третього нема! Сумна пора.

Я довго йшов до висновку простого

(У ньому мудрiсть, а не знак бiди):

Любов роздiлена зника для того,

Щоби не вмерти раз i назавжди,

Щоб вiдродитись i наснагу дати,

Не забувати нiжностi слова,

В фантазiях чи наяву кохати

I вiдчувати, що душа жива!

А ми, не знаючи законiв вiчних,

Коли любов розчиниться сама,

Вину перекладаємо на iнших,

Шукаєм зраду. А її нема!