“Я вчора пив вино іржаве, як залізо”

Я вчора пив вино іржаве, як залізо,

я з горя склянки дном собі вуста порізав,

і розпустивши кров, в солодкому солоне

ковтав залізо знов розверзисте, озонне…

І попеляста плоть поволі металіла,

і жилка, мов струна, на скроні ледь бриніла:

Пора! Зведи свій зріст!

І випростай суглоби!

Пора тобі згорать від пристрасті й жадоби:

червоного в тобі — над міру — надужито,

аж вибухає біль воланням сумовитим:

— Подай, подай мені, о світоньку, крижину —

погамувати крик — роздмухану жарину.

Так тяжко кров носить, розлиту по судинах,

так боязко розбить нерукотворну глину.

Обтяжені вином і голова, і плечі

вхрясали у вапно, у пухові хуртечі…

Холов метал, вапно тужавіло щомиті,

і позначалось дно років ще не допитих:

кружальце срібляне, карбовано з двох боків —

ковтнеш — і промайне уся твоя глибокість.

***