“Я віддирав себе від світу”

Я віддирав себе від світу:

кровоточив і зір, і слух,

і обпікав все тіло вітер,

ставав нестерпний кожен рух.

Світ справедливий, я ж — облудний:

себе самого возлюбив;

марнотний розум, кривосудний,

пристосувався до доби.

Погоджувався для годиться,

і можновладцям потакав,

і душу, як багно на шпиці,

у колесі марнот кружляв…

До всього так приріс очима,

що їх мені не відірвать

від верб сумирних і від диму,

від гнізд осінніх та багать…

Зникає дим за межі зору,

вогонь провалюється вниз,

і погляд рветься, наче корінь,

де краплі крові запеклись…

І клич, відірваний від слуху,

єдиним складом «та» стирчить,

сучком вихитуючись з вуха, —

рве нитку нерва і болить…

Твій, тату, зір в моєму зорі

проріс, по жилах поснувавсь:

ти весь в очах моїх спрозоривсь,

аж біль шовковий перервавсь…

Та зір біднішає щоденно:

криничка всохла, дуб засох…

Де ти стелив постіль зелену,

там яма вирита на двох…

Збіднів і слух — не чути: «Сину!»

Я ж з ешафота не кричу,

що тебе чую, і не гину, —

за вольну волю, за вітчизну…

Між бур’янами, як вовчуг,

один, розщеплений стирчу…

Дивлюсь крізь вилом у паркані

на візерунки давніх мук, —

протертий бриль, куфайка драна,

в руці мітелка, як бунчук…

І звук, розтерзаний губами,

порвавсь, мов нитка нетривка…

Куди не гляну — жовті плями,

немовби зір їх випіка…

Від верб зостались жовті згарки,

і розволікся жовтий дим.

І образ змовк, як фотокартка,

де ти відбився молодим…

І, мов папір, в повітрі дранім

весь аркуш дня на клапті рвавсь,

і відривавсь, мов бинт від рани,

від зору та від слуху — час…

***