“Я вівці чорні й білі розгубив”

Михайлові Дмитріву

Я вівці чорні й білі розгубив

у пізньому тумані. Угорі

вони іще озвалися. Побіг –

нема. Туман. Чужа стоїть кошара

і чути кроки. Вогник за плечем.

Він, і вона, й дитя. Заходять в хату.

В цебрі несуть овече молоко –

хитається від їхньої ходи.

Я підійшов аж до вікна. Не зміг

нічого вздріти. Тільки молоко

хитається іще серед кімнати.

Й дитя стоїть, ворушачи губами.

А що воно лепече? Я хотів

почути – це чомусь тоді здалось

вкрай необхідним. Але все ж мені

свердлило мозок: вівці забредуть

чортзна-куди. Давно вже їх не чути.

А що на світі чути? Хто озветься

до тебе, доки тепле молоко

іще хитається і на лиці

танцюють переблиски ватри з печі?

В тумані ніч надходить непомітно.

А ватра догорає. Жінка де?

Де чоловік? Не бачу. Може, в льох

спустилися? В хатах старих буває

льох під підлогою. Саме собі

про щось дитя шепоче… Молоко

у темряві іще хитається…

І ватерки слабкої язики

залижуть душу.