“Я жайвора шукав по пісні в піднебессі”

Я жайвора шукав по пісні в піднебессі.

Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть,

і поле підіймав, як полотно за нитку,

і павутину пряв прозору для сповитку.

Жарино в жмені, жайворе пекучий!

Зронися в губи, голос мій озвучуй.

Впікайся глибше, швидше в серцевину,

пронизуй наскрізь, наче намистину.

Летить угору тлінне моє тіло,

лиш тінь внизу лишається змаліла…

Чим вище в небо, тим все глибше в себе:

тріпоче жайвір в зрубі моїх ребер.

На піднебінні тане звук-сніжина,

і пише вигук золота вуглина…

Ой жайворе прозорий, що й нема

навіщо стрімко вгору підіймать!

Аби розпорошити до піщинки,

а душу, спеленавши в павутинку,

тягнуть-сотати вгору що є духу,

щоб висушить, обплутавши, як муху,

і вниз жбурнуть, де порошина тіні

трима за нитку хмарку посивілу.

***