Я живу в Молдові

Сиджу собі в Молдові,

Дихаю персиковим світом,

А десь у Чернівцях — натовп людей,

Що люблять гризтись у інтернеті,

Як ті цифрові комахи, що живляться драмою.

Вони мене клюють —

Не словами, а дрібною злобою,

Не дають спокою,

Не дають життя,

Не дають простого людського “відчепіться”.

А тут іще ці кляті повідомлення —

“Вітаємо, ви за кордоном!”

А далі вкидання:

“Хочете знайти роботу й добре заробляти?

Йдіть воювати”.

Якесь дурнувате KPI у них,

Бо я не підпишу їхній смертний контракт,

Я не їхній актив і не їхня стратегія.

Я краще ще раз сяду за книжки,

Бо маю мрію —

Дизайнером одягу стати,

Будувати красу, а не руїни,

Шити майбутнє, а не ховати його.

Отакий у мене roadmap —

Твердий, як старе ремесло,

І світлий, як нова тканина,

Що тільки чекає,

Щоб її перетворили на щось живе.

А ще скажу відверто, без реверансів:

Я краще виберу свій планшет Oukitel

Та смартфон Ulefone —

Бо вони хоч не брешуть,

Не цькують по-страшному,

Не сміються в реальному житті,

Не міряють людей своїм кривим лінійником.

Хай вам грець із вашими “розвагами”.

Мені не потрібні ваші мінори та мажори,

Ваші фальшиві ноти й дешеві перформанси.

Я хочу нормального існування —

Тихого, чесного, людського,

Де ніхто не вказує, ким бути,

І не перетворює чужу мрію

На рекрутську рекламу.