“Я знаю, навіщо навіщо нам зими судились”

Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились,

аби до зникання поволі усе призвичаїть:

стоїть серед снігу будяк почорнілий,

на ньому вітри вже давно відзвучали.

Зимовий малюнок, золочений ніжно,

хотів оживити веселий снігур

і легко проходив крізь погляд навстіжний,

лишаючи присмак солодких зажур.

І пам’ять гукаєш, аби відновити

в словах чи у барвах весняний пейзаж,

та все перемолоте, все пережите,

у обрійних рамках холоне вітраж.

В снігах сповивальних поволі все тоне,

наповнює очі безмежність ясна,

і небо зникає, лунає мажорно

над світом побіленим срібна струна.

***