Я знав поетів

Я знав поетів, що колись без міри

Були відважні в пошуках своїх.

Тяжка трагедія сліпої віри

Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший духом,

Ніж той, хто оди їхні відзначав,

До слів чиїх ми припадали вухом,

А він всю велич лиш в собі вбачав.

Я знав поетів…

Так, вони вже сиві,

Їм важче схаменутись, ніж мені.

І все, чим інші на землі щасливі,

Пройшло повз них, як в летаргічнім сні.

Пройшло, спливло, немов весняні води,

Нічого не лишивши їм в житті.

Хіба лиш мертві, зачерствілі оди

Та брязкальця на грудях золоті.

А слава — ця зловтішниця зрадлива —

Тепер їх все частіше обмина.

І люди посміхаються глузливо,

Коли зачують їхні імена.

Хоч лаври вам належать не по праву,

Далеку вашу молодість люблю.

Я міг би дати вам довічну славу,

Якби вона приходила з жалю.

1960