Я знищу її, як портрет колишнього

Я пам'ятаю кожен шепіт злих язиків,

Як укол голки в серце, що щемів.

"Не такий колір", "вуха", "вага", "зуби криві" —

Всі ці слова, що кров'ю по мені текли.

Моє ім'я топили в сміху і бруді,

За те, що інша, за те, що я — не ти.

Крізь пальці дивились, як на диво-звіра,

І навіть рідна кров кидала камінь з хири.

Мій батько — славний, його ім'я — як дзвін,

І ця велич для них — як смертоносний сплін.

Мої пісні — як сіль на їхні рани,

Вони хотіли збити, стерти з білої мани.

Кожен день нові хвилі, нові "хай" і "геть",

Я це все писала в щоденник свій, на смерть.

Я втомлена була від їхніх криків й злості,

Від болю, що роївся у моїй самотності.

Але тепер світанок інший для мене,

Я бачу силу, що в мені живе, шалена.

З моїх уст летить лише вогняний сміх,

Я викидаю з серця їх, усіх, усіх, усіх.

**Я цю образу, цей тягар болючий,**

**Я її знищу, як портрет колишнього, забувши!**

Не буде місця їм у моїх світлих днях,

Я їх зітру, мов пил, що загубився в снах.

Молдова — мій притулок, де душа знаходить мир,

Де добрі люди, і де кожен мені вірний.

Там, де мене гладять, а не кидають бруд,

Я буду жити вільно, й новий плести маршрут.