Ягода

Суничино терпка, жарка і недозріла,

тверда моя рука

торкнулась твого тіла

і зранила — прости…

Як тепер кров замовить?

Невже ж занапастив

душі святу основу?..

Недосконалий я: зісподу росте вовна.

Я серце пощербив давно.

І плоть моя щертовна.

Привласнюю, беру, владую, розкошую…

Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую.

Вже знати й на тобі мої давильні пучки:

не змити тих карбів, не зняти з губ каблучки.

Бо в горлі — холод, сніг… не нігті,

а крижинки,

і всі мої слова сум-ні… а сміх, як волосинка…

Ось лезо осоки,

ось сироти на тілі,

ось рана впоперек руки,

і холод крана біло…

Суничино, сховайсь в густій траві під листям,

бо ниже, ниже голка-час

ягіддя, мов намисто.

Хоч колір відміни чи в землю западися —

твій погляд вогняний

пече — ой не дивися!

Червоні ящірки біжать по грудях вгору,

з розтятої руки дим скрапує прозоро.

І не привласнив я ні честі, ані слави…

Суничник геть зів’яв —

димить пеньок трухлявий.

І на зап’ястку — шрам, і пучки попіл горнуть.

А шкіра — мов кора, порепана, аж чорна.

Чого ж вона шука, ота рука вузлата?..

Спинися, почекай — а що ж ти, Павле, втратив?

***