Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро

Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро,

Забувши про світ навколишній… погляд не в силі,

Про біль кричати. Такий непорушний спокій -

Тривожний, вразливий,

Що позаду, спинившись, прохожий,

Тривожність ще більше підсилює.

Чи то прикували до себе граційні лебеді?

Чорні цятки качок, що викльовують зверху водорості?!

Що погляд її незворушує й тендітна дівчинка,

Що котиться з поскрипом шприх на велосипеді.

Можливо вона розчиналась у водах молодості?

Пригадала гуляння алеями, кохання своє, кокетство,

Чи може на дно залягають свинцеві помисли,

Що повз пролетіли любов, життя, мистецтво.

Що забуті поети в розгойданих ночах поспіхом,

Під склепінням осіннього неба у водах втоплені,

І тільки сьогодні, їх душі почулись з озера,

Що їх голоса під намулом лежать, переповнені

Вчорашнім відчаєм.

Ах, плюнути б їй на холод, у воду звільнити кинутись,

Як є, у пальто, розполохавши білих лебедів,

Та осінь холодна, та й сором, до слова, стримує.

До того ж уява завжди перебільшує з трепетом.

Немає нікого, нічого на тому дні.

Вона стрепенулась. Нікого, нічого - напевно.

«Направду, прекрасні осінні, холодні дні», - сказала вона,

і додала, - та білі лебеді».

23.09.2020