Як хочеться інколи зникнути безвісти

Як хочеться інколи зникнути безвісти,

хоча б на годинку залишити звичне,

пірнути у чисте, холоднеє озеро

і плавати, й жити, й всміхатись, дивуючись

величним, та зовсім тендітним пейзажем...

І враз зрозуміти, навіщо художники

так віддано, ніжно, мазок за мазочком

відтворюють те, що не всі можуть бачити...

І стати отим божевільним художником,

лишень без палітри та пензлика...

Як хочеться інколи зникнути безвісти,

хоча б на годинку забути про відданість

традиціям,

людям,

емоціям,

і просто мовчати, мовчанням руйнуючи

баласт необдумано сказаних речень,

пустих,

тяжких,

непотрібних...

І тихо снувати,

безслівно розчинятись в думках,

не зовсім спокійних,

та дуже потрібних...

Невпинно шукати красу у тому,

що люди не хочуть,

не можуть бачити...

Знайти її в зеленому листочку,

що, впавши з дерева, сумує,

вмивається слізьми-росинками,

кличе на допомогу,

здіймає очі до сонця,

немовби просить тепла

в останні дні свого короткого життя,

кляне той безжальний вітер,

що відірвав його від рідного дерева...

Й лежить,

просто лежить, приречений на смерть...

Як хочеться інколи зникнути безвісти,

втікти до густого, широкого лісу,

вхопитись за гілку прадавнього дуба

і стати навіки його листочком,

на зло всім вітрам...