Як же нам в світі людському прожити…

Темрява. сміх.

Підійшли до конвою…

Ранок. хтось зблід.

Ми тепер у полоні…

Бинт і вода.

Вже не буде боліти…

Сонце — біда.

Ще не встигли прорити…

Як же нам в світі людському прожити,

Коли ми несемося ніби с орбіти?

Вже не зупиниться хаос ніколи,

Коли починаєм складать нашу зброю!

А що то є — зброя? можливо рушниця?

Вона служить вірно своєму мисливцю.

Чи може солдати? їх так багато…

З ними полегше міста руйнувати.

Ні, браття мої, зброя — то думка!

Вільна, правдива та дуже глибока,

У неї захована сутність буття.

Без неї чекає на нас забуття.

Та вміло злочинці її відбирали,

Хотіли, щоб люди покірно вітали.

Хотіли, щоб ті до святих лиш звертались

Та всіх вільнодумців, як нечисть цурались

Хтось скаже: як це? то все маячня!

Але ж всі ми знаєм про Бабин Яр…

Коли так жорстоко, не маючи жалю,

Дітей і дорослих горами вбивали!

У цьому немає провини рушниці,

І навіть невинно у цьому солдатство.

А діло лише в одній, хворій думці.

Такої страшної: як знищити людство.

Віками боролися ми за цю зброю,

Щоб більше її не віддати нікому.

Щоб хворі злочинці її не відняли,

Бо ріками крові нам землі вмивали.

То ж скажіть-бо мені: заради чого

Ми добровільно лишаємось слова?

Втрачаємо правду та вільнодумство

І йдемо в полон на самогубство.

Так досить вже бути рабами системи!

Візьмемо ту зброю! зійдемось у бою!

І ніби поринув в останній танок,

Воскреснем в двобою запеклих думок!

Ніченька місячна. зоряна, ясная.

Тихо по лісу ми йдем…

Гори засніжені.

Холодно дихати…

Постріл і тиша.

Я вже один…

Кинув гранату. смертю запахло.

Вдома на мене чекає мій син.