Якби. х#183

Якби я зараз помер,

по банальній випадковості,

десь на трасі,

всмятку метал,

кров, гівно і мʼясо.

Ніхто би не відмінив

прийом завтра у психіатра,

і вона би подумала,

що я несерйозна людина.

Сусід по квартирі,

не помітив би різниці,

я буваю вдома так рідко,

що для нього моя пуста кімната -

звична картина.

Думаю багато хто би і не здивувався:

«Він прожив цікаве життя, звісно шкода, що так сталося, але він заслужив на спокій»

Так, мої цікаві, і заслужено

заспокоєні частинки тіла,

вже без життя,

розкидано по всій дорозі,

широкій-широкій.

Водієві, що заснув за кермом,

та виїхав на зустрічну смугу,

в цілому похуй на мої заслуги,

на то чи хворію я там чимось,

яку філософію маю,

та чию фотографію тримаю в гаманці.

Смішно, що в цей момент,

в тебе не пролітає перед очима все життя,

ти лише встигаєш, вискочити із забуття,

фразою в голові, щось по типу:

«Ух, бля!».

А потім в стані афекту,

куриш сигарету,

тремтячими руками,

перед очима картини, роками -

все твоє життя, та його

банальність.

І хтось там ще має наглість,

питанням про сенс задаватись,

коли є така велика похибка в

статистичних розрахунках смерті

і життя.

Якби я зараз помер,

по банальній випадковості,

десь на трасі,

в смятку метал,

кров, гівно і мʼясо.

За сумним збігом обставин,

випадковість так карти розставила,

що існує лише одна особистість,

і вона має таку особливість,

не маючи привʼязки до автора,

без сумнівів і упору відчує щиро,

то, що має відчувати кожна людина.

- Нічого. Простір. Кратери. Пустоти.

І так, читач, це ти…