“Якби могла прийти до мене цеї миті”

Якби могла прийти до мене цеї миті

Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті

Приходила колись, весела, як струмок,

І вся вливалася в ріку моїх думок,

Просвітлюючи їх своєю чистотою

Аж до самого дна, якби вона святою

Дитинністю мене пойняла нині знов,

Я б у собі згасив грімниць буремну кров,

Пал невдоволення, за ідеалом тугу,

Посвяти печію, ненависті напругу,

Печаль обов’язку, зневагу до раба –

Стлумив би я в собі! І знову голуба

Моя душа була б, як та вода зі звора, –

Та вже не прилетить моя любов прозора.

І добре, що нема нікому вороття,

Що на одну любов дано одно життя.

А в той далекий час – я добре пам’ятаю –

Рай принесла вона – зробив я пекло з раю,

З її невинності я честь кував свою,

А з кротості – той меч, що гостриться в бою,

З незайманих зітхань суворі блискавиці

Творив я і вганяв, як цвяхи, в чола ниці,

З блаженних намірів робив я дзвін добра,

Щоб він горлав – “ганьба” або кричав – “ура”,

Прозорість радісну я взяв на силу гніву,

Я тінню світла став, дав правій – руку ліву,

Я цілий світ любив у дівчинці моїй,

Я сотворив себе з її дитячий мрій,

І добре, що вона вже не прийде до мене,

Не прояснить моє від почувань теменне,

Від боротьби трудне й палюче єство,

В якому дух життя справляє торжество.

***