“Яке недоречно безглузде, безлузне питання”

Яке недоречно безглузде, безлузне питання

про нові щедроти й марноти зими,

про тихе біління снігів і повільне палання,

про вічне мовчання в блакиті німій.

Привласнити білість не можу — лише сплямувати,

не можу снігів увібрати, бо повен ущерть

вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих

і солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь…

І не уникнути втрати й збідніння:

торочиться нитка швидка з полотна,

міняється сутність, сповзає одіння,

і внутрішнім світлом сліпить голизна.

І зір розімкнувсь, розгорнулись безмежні сувої,

на випинах тіла згорають шовки,

та доторків теплих не змити водою —

у плечі, у шию, у губи вп’ялись вустюки…

О зимо колюча, ти сіллю і очі збілила,

і шклом залила, засудомила нас,

та простір довкільний, мов тануча брила;

і цівкою крейди з-під ніг витікає побілений час…

На спині, на плечах сліди п’ятипалі біліють,

немов дві душі хтось в єдину зліпив:

помітне злиття і дифузія ліній,

хтось близкістю плоті обох посліпив.

Та слабша поволі сповиток… і дужчає воля,

і в розщіп між ними поволі вода затіка…

Висмикую з губ вустюки і кристалики солі

і довго волаю, аби відшпилить язика:

—О-о-о-о-о-о-о!.. —

Радію від снігу, радію тому, що він тане,

що холод єднальний уже розколовсь пополам,

що й виправив крик недоречне питання:

«А що ж нас чекає і що позосталося нам?».

***