Японська катастрофа

Серед тих, кого змило сорокаметровою хвилею

під час цунамі 2011 року і вибуху Фукусíми,

я був хлопчиком п'ятирічним, 

               і йдучи над піщаними берегами,

міцно тримався за ручку японської доброї мами.

Завила сирена. Сирени. Диктор стривожено щось лопоче.

Катастрофу краще бачити телевізійно-заочно,

аніж свідком від першого лиця без можливості переграти

свою роль на підмостках світового театру.

Дерева затріпотіли, зсудомились

                            за п'ять минут до нахвилля.

Цікавий перехожий настроює різкість і кут об'єктива.

Мамо, куди ми? Навіщо так швидко додому?

Впав у море останній сонячний промінь.

Тінь укрила будинки й над річкою мостик.

Море, не спитавшись, прийшло до нас в гості.

Відірвало, кудись понесло, закрутило мене...

Вкрило, мов ковдрою, мокрими хвилями.

Мати лагідно гладить дитя по голівці.

Відпочинь, синку, трошки. Надто стомився.

Мамо, а з іншими також все добре

чи іще раз накотить розбурхане море?..

Все добре, мій любий. Не тривожся над міру.

Дай-но сльози з очей хустинкою витру.

Ми у світлих уділах Доброго Промислу з тими,

хто миттєво простився з життями земними.

Мир

    над Японським архіпелагом, попри паніку й метушіння.

Над Японією простерла покров Діва-Мати-Богиня.

Новомучеників приймала на руки, живих 

                                                            з-під уламків вивóдила.

Не попустила на місці Фукусіми нового Чорнобиля.

...І знов мегаполіс живе, ніби нічого не сталось —

егоїзм, хіть, політика, лютощі, заздрість.

І плаче Цариця Небесна над блудними дітьми

третього апокаліптичного тисячоліття.