Є баул, дитини нема...

Час у просторі творить дива.

І раптом птахи зникають,

і раптом іде війна,

і раптом діти вмирають.

І час, і простір мовчать,

і мовчки спостерігають:

як миті до тла горять,

як люди людей поминають…

А мати щомиті жде,

що змінить цю зиму весна,

що час цей і простір мине.

Є баул, дитини нема…

І сльози уже гранітні –

їх знерухомив час,

й думки стали одноманітні:

а що буде після нас?

Бо вдома стоїть баул.

Є баул, а дитини нема.

Мати певно як жити забула,

а на скронях заснула зима.