З циклу «Казахський альбом»

1.

Оголюються ребра Алатау,

збігає сніг водою з висоти,

все вище й вище виповзають трави,

все далі й далі відхлинаєш ти…

І холод розростається у грудях,

і обрій відгинається, мов віть,

і скочується погляд за безлюддя,

за вінця дня та всіх тисячоліть.

Тебе нема… хоч ти в мені присутня

незримістю, як духом полину,

а образ твій, неначе кулька ртутна,

у порожнину падає скляну…

Де ні тепла, ні подиху живого,

і де вода перетікає в сніг,

де за межею світла крижаного

останній відкривається поріг…

Позаду степ, попереду безодня,

над головою хмари кочові,

сучеться з снігу течія холодна,

торочаться примари снігові…

Як можна бути тишею такою,

що навіть з горла витислось тепло?

Рубці очей розрізав осокою:

ні гір, ні степу, а суцільне скло…

2.

Він вже не був давно собою,

дививсь крізь віття в глибочінь,

увесь спрозорений від болю,

лежав легенький, наче тінь.

Про що він дбав весь вік затято? —

в сідлі днював і ночував…

Людей ним стільки було стято,

скільки лягло в покоси трав.

Як меч шайтана… кара Божа,

де не ступав — біду чинив,

скрізь дихав духом злобоможним,

лиш пустка ширилась за ним…

Слухняними були нукери,

землі торкався ледве кінь,

на голові горіли пера,

у землю скрапувала тінь…

А нині, мов кошма протерта,

лежав безпомічний в саду,

і ждав терпляче з ночі смерті,

хитавсь лякливо згаслий дух…

Чию спевняв він досі волю?

І тихо видихнув: — «Ніколи…»

Почувши голос вбивці «…спить…»

3.

Іссикський вождь лежав на захід головою,

а в узголів’ї начиння стояло:

три металеві чаші

дві золоті і одна срібна з надписом на денці:

«Пий не до дна»… І срібна ложка…

І тридцять один глечик для пиття

щоденного і почергового…

Душа волає: «Пити! Пити!..»

Бо в золото окута.

Був вождь цей золотий…

Глеки спорожнілі лише відлунювали згагу…

Від золотої свити зостались тільки бляшки.

В проміжку поміж тулубом і кістяком руки

кинджал короткий мерехтів: на піхвах огир мчав

і корчився в смертельних муках лось…

На лезі ж змія гадючилася двоєсічна…

А кабани, верблюди, архари і вовки

невпинно рухались приречені до втечі вічної,

бо їх в метал закуто…

Біля плеча колишнього лежав гарапник,

перевитий золотою стрічкою…

Колись ним вождь похвиськував

і підганяв історію,

щоб потім бути

інвентаризованим

з довічним музейним номером…

Так цифра оволоділа світом

минулим…

***