З циклу «Натура»

1. Голос лісу

Затамувавши подих, увійшов,

стіну розсунув, тишу розпечатав —

і лопнуло повітря, наче шовк,

нараз відкривши темряву горбату.

Сочився дим крізь тріщину в стіні,

тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався,

і, складений множинно в однині,

ліс завмирав і озиравсь у страсі…

— Чом дух урвавсь, чому холоне кров,

тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем,

лунає вирок, чути ката крок,

життя твоє висить на волосинці.

До простору, о простору коли б! —

розсунуть стрій і сутінь розпанахать,

щоб тільки не занурюватись в глиб

себе самого, де згориш від страху.

2. Голос будяка

Дух зведеш, і розступиться ліс

на всю гень осягання,

біла лінія поле навпіл перетне,

і за обрій спаде перша хвиля смеркання,

щоб відкрити на мить дальнє небо ясне.

Подих простір хита, де стовпець ледве мгліє:

хтось іде, чи спинивсь, чи на тебе чека?

І сплітається погляд з повітряних ліній,

щоб наблизить до губ вкляклу тінь… хижака…

Хтось іде навпрошки, площину оживляє

чорний колір присутності, вхряслий стовпець;

відстань п’ється, як спирт,

розповзається пляма,

з усіх боків оточує дощ-сіянець.

І, забувши про ліс, приворожений тінню,

йдеш назустріч землі, щоб полегшу знайти.

Глянеш — просто будяк, подивуєш терпінню

вперто зиму стоять і не знать самоти.

***