З циклу «Перевтілення»

1.

Струмуючий далекий часу гук

крізь оболонку вапняну кулясту

просочується — шовкопрядний звук

надійно тчеться, щоб тобі не впасти.

Єднальна мить — снувальне волокно

на кокон навивається сріблясто,

у сповитку душа дріма давно

і лет їй сниться широко, зірчасто.

Крило прозоре розвиває шовк,

виборсується голос із тороччя,

між напівсфер, між білих лушпайок

лунає слово, сповнене пророччя:

«Будучина» — як дзбанок для води,

в якому скло налите не схлюпнеться,

проріжеться лиш промінь молодий,

гарячим вістрям пронизавши серце.

І тіла ваготу полишивши землі,

угору понесеш до стін просохлу глину,

і поглядом крізьким помітиш на крилі

мандруючу слідком блискучу павутину.

Вона із товщі літ, ущільнених життям,

з праматірних глибин снується самотворно,

і оболонки душ на ній разком висять —

поплюсклі капшучки проїдені і чорні.

І не останній ти — перелік бо трива,

не обірвати нить, що пориває вгору.

Лиш тіней зачерпни в широкі рукава,

бо невагомий ти, а небо так прозоре.

2.

Питуща земля, усотавши жадливо

зволожену тінь, що упала навкіс,

терпляче чекала на зоряну зливу,

щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.

Вона виплива з простертої плоті

її ваготу — ворушились п’явки,

і слово «безмежність», окислившись в роті,

замкнуло вуста на мовчальні замки.

Вона пригиналась потульно поволі,

приссавшись травою на всю довжину,

снага протікала крізь фільтри юдолі,

вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.

І наче личинка, западисто входив

у чресла чутливі, в незрушні шари,

лиш чув кістяком: підземні б’ють води,

і тисне повітря нестерпно згори.

А біль перевтілення кістя рівняла,

ламаючи зібгане в ковтюх єство,

свідомість сліпа западала в провали,

спливала з безодні прозорим хрестом.

Все вище, все ближче до рівня прозріння,

приймаючи в себе бентежне тепло;

прорізались крила — і мить воскресіння

явля перед зором все те, що було.

3.

Все, відлітав… І напився солодкого неба.

Ніч шлюбнокрилу завершив наглим падінням.

Зайве стремління. Ламаються крила, вкипілі у ребра,

світло з очей витікає — минає прозріння.

Сліпну поволі, шклом зашерха роговиця:

не відрізнити дня від світанку.

Вічна триває дільба і моя ділениця:

з деревом зжившись, спать доостанку.

У сповивальних волокнах плоть заніміла

ширшає подихом, вужчає серцем —

рівно гуде під корою час чорно-білий,

срібно пронизує слух волоконце.

Древо життя — у тобі, за тобою…

Ширшає стовбур — плоть роздається,

кров, що зашерхла, шпилечку болю

не донесе до вразливого серця.

Вічне тривання, чин перевтілень

пам’ять гнучку замикають у коло;

все, що пізналось, що зрозумілось,

не перекаже замкнений голос.

Та і навіщо свідчить про вічність,

досить відчути власну минучість.

Йдеш на убуток — плин оботічний

дух невмирущий з небом сполучить.

І, покружлявши в товщах блакиті,

об землю зо зла грудкою кине.

Вивихнеш душу — болісний витвір,

крила злютуються в панцир на спині.

Вічне кружляння в колесі карми

перетасує пам’ять глибоку,

тільки свідомість — вісь планетарна —

променем світить з кожного ока.

***