З далеких літ дитячих

Жовтільниця цвіте попід старим парканом,

за ним — замшілий дім. Він має повно літ.

Мов крапля, у вікні цвіте прегречна панна,

вона перебира губами бузу цвіт.

В приземистій вербі є потайне дуплиння,

у ньому білий лист, змережений слізьми,

бо замість слів цвітуть три плями світло-сині,

розмилося чорнило, аби любов розмить…

Не вичитать мені, не вимислити й слова,

так розповзлося все і схоже на п’ятак.

І важко розгадать ту пляму загадкову,

те дивне знамено, гірко-таємний знак.

І в розпачу — в бур’ян високий, прегустющий,

де під листком щавлю кропив’яний амур

горохові стручки так падковито лущив,

що до зальотних справ геть байдуже йому.

Пучечок кропиви у сайдаку зів’янув,

і лук без тятиви лежить, немов патик…

— О, як я вас кохав, моя маленька панно, —

не виповім того, бо зжалений язик…

***