З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї”)

Позбудься, камене, камінності своєї,

горбочком стань потульним для ноги,

стань глиною вологою чи глеєм,

і вийди, водо, геть за береги.

Ти, дерево, збуди закостенілість,

продовжся мною чи мене продовж;

душа струмлива розмиває тіло,

що стало широченним, наче дощ…

Життя безмірне ген аж по крайнебо…

Тебе нема… є краплі дощові,

сторізний камінь, дерев’яні ребра,

і кущ трави росте на голові.

Ілля-пророк четвериком прокотить,

проломить кригу хмари копитом,

щоб струмінь світла, перейнявши ротом,

не міг гукнути: — Люба гіркото! —

Бо всупереч живем того, що знаєм,

навкір недолі, тілові навкір,

і обриси покинутого краю

ще зберігає вилущений зір.

І солодко пливе — сплива хвилина,

і ледь вловимим стався перехід

тебе у камінь, каменя у глину,

а глини — в кістку, як води у лід.

І котиться небесна колісниця,

з западинки витягує горбки;

ти ж проживаєш сном, що тобі сниться,

і сниш життям, неначе навпаки:

там дощ іде, а тут — така багнюка…

Там камінь раптом чоловіком став:

там він лежить, а тут у небо стука,

і в голосі лунає камньота:

— О пр-роч-чинись скор-ріше, бр-рам-мо фор-рми! —

Тут він кричить, а там як занімів…

Тут світло так, а там так чорно-чорно…

Проте де «тут», де «там» — не зрозуміть!

Зміст кам’яний іде в тіла уперто,

бо дерево крізь ребра проросло.

По цей бік крона, корінь — збоку смерті,

по цей бік гілка, а по той — крило.

***