“З глибин небесних долинає гуд”

З глибин небесних долинає гуд,

занурюючись крапкою в тривогу,

і дотліває хмари білий трут,

і тінню пада попіл на дорогу.

Стоять сумирні срібні дерева,

приховуючи спокій нерухомий,

ледь-ледь багнітки вітер колива,

мов струшує з гілок зимову втому.

Вершки чорніють в надвечірній час,

відтінені блакиттю покрай неба,

і сніг, немов нерукотворний Спас,

лежить в ярку, засвічений від себе ж.

І подих твій, і погляд твій — ось тут,

щоб стати і відбитком, і глаголом,

аби крапчастий літаковий гуд

не вислухать — висловлювати болем.

Твоя присутність — свідчення й хвала,

піднесення і світу осягання;

долоні чують лінію тепла,

що пролягла окремо від смеркання.

І чує серце лінію життя,

що твориться уривчасто, крапчасто…

І краплі криці стрілами летять,

аби, вознісшись, в глинищах захрясти.

***