З глибини пам’яті

Вода з відра виборсується рибою,

лускою босі ноги осрібляються,

по стежці зайчик сонячний підстрибує,

сама до себе ненька усміхається…

А на повітрі стовп повітря теплого

стоїть велично вже з доби майбутньої,

оздоблений увесь виткими стеблами,

наповнений ущерть водою ртутною.

Таке примарне все, й немає певності,

що ця вода з очей колись не витече…

Хутро зелене м’яко в ноги стелиться,

та кроків на усі шляхи не вистачить.

А ще б ходить та розшивать калачики,

у спориші полохать рибу сонячну

і вимивати струмами гарячими

крижинки з віч, в яких давно вже поночі.

Протерти б пам’ять, що мов шкло закопчене,

аби побачить всі в житті затемнення,

до вій припали дві пелюстки сонячні,

і зір пішов стежками потаємними

за променем, за ручаєм з криниці,

за спрагою, за кулею летючою…

Корова в плузі — порожньо в дійниці…

І зоране волочиться онучою…

По борозні стрибає зайчик сонячний,

за ним дитина чеберяє назирці…

— Не йди туди, моя маленька донечко… —

Уламок криці в небо усміхається…

Й про себе тихо: — Ми біди погоничі…—

Батіг хвостом облізлим теліпається…

І рветься корінь в перелозі зрушенім,

уламки криці з глибу вивертаються;

магнітом світла олова окшурини

із поля крові у поділ збираються…

Врожай багатий для години клятої,

але безсмертям нам його не зміряти.

Життя немов доцільність свою втратило:

журба вдовує, і німують сироти.

Лише безручко розмахався широко —

з лівиці жито розпускає променем,

а матюки його лунають вироком

землі поганьбленій і нелюдській потворності.

— Переживем! — він дивиться за обрії…

—Переживем! — він бачить день сьогоднішній…

Але щоб вірити, потрібно до хоробрості

додати мужності з пейзажів надовколишніх.

…Пережили… і мілкотою оранки,

і жорнами, і чунями, й фуфайками,

нерівності заволочили борони,

і вирівнялись ниви обичайками…

І зайчик сонячний підстрибує на радощах,

бо посіріло застаріле олово,

вода на неньку дивиться й пригадує,

куди спливли і радощі, і молодість.

І рибою від подиву скидається,

і хоче в очі неньці зазирнути.

Вона ж сама до себе усміхається,

бо що змив час, те в серці не забуте.

***