З глини ліплені

Ти маєш можливість ще й раною стать.

І діткнута плоть язиками багать

достойно знесе усі муки високі…

Та поки у камені іскри ще сплять,

хутчій витискай з нього соки,

і мури розкидай, і вежі зруйнуй,

і вилущи зрілу бруківку,

щоб час розступився ушир-глибину,

щоб легко було проростать, мов зерну,

ногами торкнувшись долівки.

Бо з глини постали, крізь сита густі

ретельно просіяні тричі;

чому ж ми камінням, немов в забутті,

своє підпираєм величчя?

… Безмежність для зору, та й що межувать?

Трава то приб’є, то відхлине,

і в серці твоєму така неоглядь,

мов стала стоокою глина.

Наохляп душа схарапуджена мчить

на обрій, на обрій, на обрій…

Не кришиться глина на глиняну мить,

і глиняна плоть щонайвищої проби.

Та камінь раптово упав з висоти,

прошився вогонь у траві, мов гадюка;

ти болість відчув, роздвоїлись світи,

і кришиться все, що не візьмеш у руки.

Та каменя взяв, він зростав на очах,

щохвилі опуклював міццю долоні

і кожним кристалом уголос кричав:

— Я — камінь, я — камінь з небесного лона.

Я твердь, я міцнота, затула твоя,

піднось мене вище угору,

де отвір огненний у небі зія

і полум’я жбуха прозоре… —

Під ноги я камінь важенний поклав,

він ріс, а я меншав щомиті.

Він безліччю ссалець краплини тепла

висмоктував з мене несито.

І глина тілесна на кість запеклась,

і простір сипучий кришився,

і сипався, сипався мелений час,

а замість трави вже пісок ворушився.

І камінь впивавсь у вуста гостряком,

пісок засипався, і рана щеміла,

я камінь лизав, поторкав язиком,

і тріскалось, тріскалось глиняне тіло.

***