З косою по траву

Росте трава, не знаючи чому,

втішаючись єдино своїм зростом,

пронозить камінь, виповза на мур,

корінням маца перетлілі кості.

Росте трава, не знаючи куди,

на косогір видряпуючись вперто,

і визирає клоччя бороди

із щілин жител, замкнутих стоперсто.

Трава росте під стопами у нас,

підступно-тихо викрадає простір

і, непомітно взеленивши час,

підносить вгору свої пера гострі…

Я косу взяв, узяв стару ряднину,

вкосив трави і притоптав щетину,

плече змінив, вагу трави відчувши,

розворушивши спогади пастуші…

Як це було недавно чи давно:

оточені високим бур’яном,

ми повзали, змикаючи щілини,

щоб жити попід листям мурашино…

Цідився запах з утлої ряднини —

я ніс траву накошену додому…

Людокомахи ми тоді були,

час не діливсь на куряву хвилин,

був тільки день суцільний, сонцеповний —

по жилах сік бродив зеленокровний.

Тягар мені довжив до хати шлях,

намулявши попруги на плечах,

я ніс траву…

Мене трава несла,

і помахом зеленого крила

я переносивсь з обрію на обрій.

Трава рівняла простір многогорбий,

щоб змить минуле хвилями тепла.

Відкинувши від тіла зайві руки,

ширяв над степом вільно, без спонуки,

не чуючи в собі жала стебла.

Я жив травою в трав’яній колисці,

і зазирали хмари трав’янисті

в росини віч, у пам’ять джерела.

Я силувавсь що-небудь пригадати…

Коса… Рядно і жили перетяті…

Зшиває губи трав’яна стріла.

***