З листа Джонатана Яреми Свіфта

Я не хочу лежати в цій рабській землі,

Радше спатиму в лондонській твані!

Чи ж повірю, що тут, в світанковій імлі,

Не розтане мій подих останній.

Чи ж повірю, що янголи бачать здаля

І господь щиросердо кохає

На малесенькій кульці, що зветься Земля —

Порошину ірландського краю.

Захлинається серце: ласкавець, пророк…

Захисти свої люди, воскресни!

Це облуда, мара, бо мій шлях до зірок,

Це вони мої браття і сестри.

Я любив і кохав, і в найтяжчій борні

Не загасли роки мого шалу.

Та все більше скорботи лишалось мені

І все менше любові лишалось.

Як нестерпно щоранку болить голова —

Мабуть, час вже додому, додому.

І ніщо вже не важить, я все змарнував,

Поховайте хоч в пеклі самому!

1968