З музею народної архітектури

І

Гей, дерев’яна церкво-царице,

Гей, паніматко в хрестатій намітці;

Що тобі світ — се гульбище нице,

в небо ходімо — там тобі місце,

там тебе стрінуть блискітки ясні,

в шибах заскачуть, сягнуть аж на хори,

де голоси відізвуться невчасні,

де требники зжовклі, як мертві птахове.

На мальовилах заквітнуть убрання,

льоном дихнуть олійні парсуни,

апостоли питимуть брагу до рання,

нумо ж у небо, сільська красуне!

Тільки ж не можеш — коріння ґудзате

в землю пустила, до чорних поточищ,

все тобі прахом гірким припадати,

тут — пропадати, а в небо не хочеш.

Ще й тобі жалько стражденного хлопа,

самітню хвиґуру на цвинтарній глині —

того дерев’яного филозопа,

що бджіл золотих стереже на малині…

II

Гов, матусю кривобока, перехняблена,

на дрантивій вивісці чарка й книш.

Глиняна помазаниця порохнява,

ще на вітрі, мов кульбаба, облетиш,

наречена для сердеги-подорожника,

скільки спраглих і голодних прихистиш?

Перебендю, дівку, жовніра, острожника –

з ними вкупі, мов кульбаба, відлетиш.

А поки що — гопаки і гольтіпаки,

скрипка, бубон, дві циганки і школяр,

над суліями, баклагами і паки —

піп-розстрига, машталяр і бакаляр,

оселедці — мов русалки б’ють хвостами —

витанцьовують по стінах, по столах,

і злітаєш ти без думи і без тями

по небесне молоко — Чумацький Шлях…