“З нікуди в нікуди ніщо у нічого”

З нікуди в нікуди ніщо у нічого

тече, заникає, зника за порогом

чотири стіни, сторін світу чотири —

не визначить меж усесвітнього ширу.

З усього поздмухано ймення, як порох:

лише оболонки зринають угору.

А тут, на землі, позлипались безликі

дерева, пташки, ручаї без’язикі;

і треба усе, розщепивши, обмежить

і винести слово з німої пожежі —

ось дерево, тінь, кучерява травиця,

ліворуч — пісок, вода — по правиці…

Попереду — обрій, бездоння — позаду,

і шлях, що розмився дощами дощаду.

Чи стане на всіх моїх сталих означень:

вже твердне повітря, клейно ледь гаряче,

сповзає кора, як линовище, з липи,

суха серцевина відлунює скрипом,

вкривається білою ряскою солі

пісок, випиваючи воду поволі.

Земля, поглинаючи здвоєну тінь,

вапно полишає — для воскресінь.

І я вимовляю останнє імення,

щоб ти, мов кора, не відстала від мене,

а пам’ять кільцює щодня серцевину,

в якій загніздилась безсмертна зернина.

***