З ночі в день і навпаки

(З циклу «Музейні експонати».

Вдивляючись в малюнки Гойї)

З’ява свавільна, нічна, самородна,

нащо щоночі приходиш у сон,

ще полишаєш у грудях холодних

крицю чи танучу кригу на схрон?

І, закувавши мене у кольчугу,

голову втисла в іржавий шолом —

знати червоні кільця та смуги,

і поясок перекреслив чоло…

Інше життя проживаю щоночі:

сон стає дійсністю, здійснене — сном.

Що відбулось — стає снивом пророчим,

а що наснилось — те сталось давно.

Мов перекинувсь униз головою

ти в цьому світі, а світ у тобі,

і повертаюсь щоночі із бою,

щоб пережити вже бачений бій.

Шрамами списані щоки та груди,

губи розтяті, роздвоївсь язик:

яв мені каже, що сніг вночі буде,

в сон забріда незнайомий різник;

променем гострим висвітив житло,

і по очах сіконувши, потух…

Вранці збудився, стискаючи бритву,

і червоніє на грудях фартух…

А на долівці жодної цятки —

з стрілок будильних скрапує час;

тихо шепоче хтось: — Груди на згадку

швидше розкрай, доки промінь не згас.

***