З олівцем у руці

Всіх кольорів я пригадать не зможу,

якщо всесвітній втрачено взірець.

День проминув, і знову зір порожній —

штрихує пустку чорний олівець.

Відновлюю по пам’яті малюнок:

лужок, калюжа, стежка, лепеха,

води і сонця теплий поцілунок,

до щік лускою світло присиха…

Та кольорів і пам’ять не відтворить;

ні гостроти, ні лагідності, ні

закличності, ні дотиків до зору,

ні їх присутності — в свідомості, в мені.

Лише сюжет відтвориться, не більше, —

окремі вчинки, рухи, та не дні,

так ніби в твоїм тілі жив хтось інший,

а твоє ж «я» ховалось вглибині.

Прощайте, трави й річечко померла,

Прощайте, лози, літепло, прощай!

Прощайте, сховані і висохлі джерела!

Яєчка граду в глибині куща!

І ти прощай, довірливий лелеко,

що на безлюддя дивишся з гнізда…

Я так віддаленів уже далеко,

що поіменно втрат всіх не згадать…

Повітря заштриховане між нами

навкісними дротами чи дощем…

Все пада до повітряної ями,

веселі барви нищаться ущент…

Прощай, печале світла, й ти, зозуле!

І ти, оленко на листку, прощай!

Життя моє — ніби відкритий вулик,

вода осмеркла хлюпа через край.

І ти прощай, налякана пташино,

що сіла для спочиву на плече,

прощальне слово в горлі, як жарина,

чим глибше дишу, тим страшніш пече.

І кожен подих — лінія графіту,

що з себе вивергає олівець.

— Прощай, — кажу, — мій кольоровий світе!

Зламався стрижень — лінії кінець…

***