“З поля днів, уві сні, що наснився давно”

З поля днів, уві сні, що наснився давно,

у халявах приносила мати зерно,

і, роззувшись, струсивши його на рядно,

по зернинці, мов дні, рахувала:

— До Петрівки б дожити… — Й дивилась в вікно,

ніби Бога свого виглядала…

Літописцю, снописцю, розгаднику днів,

мені гірко жилось у минулому сні:

цілу ніч до світанку я жорна крутив,

цілу ніч круглий камінь угору котив,

підвереджувавсь я та надсаджував силу

з мірчуком непомірним мірошник святий

вигрібав мій помол — ківш солоного пилу…

Безпросвітне життя уві сні, уві сні:

бликунець у кутку цілу ніч ледве блимав,

і металася тінь всеньку ніч на стіні,

гуркотіли трибки, і шляхи кам’яні

підіймалися круто, і рушилась глина…

До світанку змолоть я мав збіжжя своє,

а мірошник з порога прикваплював мовчки —

ледве брашна текли, лився піт ручаєм,

і на спині розлазилась пріла сорочка…

Що не оберт, то важчим ставав маховик,

і горіли долоні, вповільнювавсь камінь…

—На роботу пора! — розбудив мене крик;

я ж руками махав, ніби корбу крутив —

в соннім тілі свідомість ще спала,

а розпечений камінь котивсь з висоти,

і з-під нього ж — зола струмувала.

***