З висоти дерева (З циклу «Гоголівські читання»)

(З циклу «Гоголівські читання»)

Торішні трави впали на поліж,

та вже зелений натяк на появу

тепла — скорузлість протина, як ніж,

і обіцяє спалахи буйнаві.

Ось джерельцем проклюнувся любець,

і, задихаючись, хапає сонце брунька,

переповзає грядку корінець,

і павутинка лопається лунко…

Здригаєшся, бо відстань в тілі є,

що обумовлює і відхили, й вагання,

і прозелень ростучим гострієм

її заповнює, щоб припинить хитання.

Можливо, що до меж належних не доріс

і форму ще не всю був виповнив собою,

і місце залишив для горя та для сліз

або ж заливсь на весь квітневою водою.

А може, ще й життя в минулім не добрав —

ввібгали силоміць у тіло це просторе.

Та шкіра вже тріщить, поношена й стара,

коли ввіходить дим солоний у зазори.

Стара трава тріщить, під п’ятами вогонь,

і раптом пригадав про люльку кореневу,

і з дуба заволав: — Товариші, агов!

Беріть у праву руч, гребіть назустріч дневі!..

***