За картиною Едварда Мунка «Крик»

Причаєна сама в собі,

вода тамується і глибне;

а там, де пройми голубів

стримлять стеблини непохибно.

В розривах хмар така блакить,

що, мов забувши про тяжіння,

твоя душа летить, летить…

Як в ірій пташка поосіння.

І плоть, розмита на вітрах,

стеблом хитається безлистим,—

її пройма смертельний страх,

бо поклик обернувся свистом.

І віддзеркалення страшне

ти раптом на воді побачив:

— О, хто спотворив так мене,

обличчя зморшками позначив?

Червоні очі посльозив,

дуплом округлив рот беззубий,

ще й з нього виштовхав язик

на вже зів’ялі губи…—

Зірвав на небо очі — там

були усі розриви зшиті:

твоя ж душа — на шрамі шрам —

були всі рани від блакиті.

Ти в небо кинув камінця,

та він шубовснув згодом в воду.

І ні свічада, ні лиця…

лиш срібло у очах зі споду…

***