За світляним колом

Я кликав, та кого?

Я плакав безпричинно:

з’являвся то вогонь,

то холод біло-синій…

Хоч розрослася ти

на ширину уяви,

але із пустоти

з’являвся сміх лукавий…

Вуста — то тут, то там —

спалахували й гасли…

То жару пекота,

то снігу білі пасма…

Все вигадка, все — сон,

і плач був нереальним:

піски, Тутанхамон

і спертий дух вокзальний…

А навздогін вуста,

Іудин поцілунок,

і чаю гіркота,

і простір рвався лунко.

Вишневий ґлей сочивсь

по тріщинах у часі:

душею присмоливсь

до тебе я, та в страсі

рвонувся, поволік

по рейках за собою

наповнений засік

вокзальною юрбою,

що реготом зайшлась,

глузуючи із мене:

— То він долає час

Тим потягом шаленим!

Він кружеляє сам

на колесі стрімкому:

мелькоче тут і там

у часі круговому.

То біля пірамід,

то в катакомбах Риму, —

який сферичний світ,

поза яким незримо

існують вічно ті,

хто серце поїть світлом,

але шляхи круті,

і зміни непомітні:

то Рим, то Вавилон,

то Карфаген безлюдний, —

який солодкий сон,

який він непробудний.

Бо там камінням б’ють,

там — стрілами, тут — шротом,

і топлять в каламуть,

і руки в’яжуть дротом.

І ти при згубах скрізь

була присутня, люба,

я чув то холод сліз,

то обпікали губи…

І кликав — та кого?

І плакав безпричинно.

То схоплювавсь вогонь,

то — холод біло-синій…

І ти то тут, то там

незримо і повсюди…

То клятва на вустах,

то поцілунок юди…

І не збагну мети

коловерті, всезнавче;

тут чути сміх густий,

а там хтось гірко плаче…

По колу стрімголов

мчу небом вертикально,

кров відхлинає знов

із мене в тінь недальну…

І голос відхлина

у клич, що зрів віками.

Гукаю, та луна

свистить слідком, мов камінь…

Я ще хутчій кручу

те колесо — до млості,

і каменем лечу

розпеченим

крізь простір.

Тікаю? Чи женусь?

Гукаю? Чи зрікаюсь?

Спинитися боюсь…

Все сплю — не прокидаюсь…

***