Забудь мене

Забудь мене.

Не згадуй більше ні голос, ні думок моїх.

Зітри мене із пам’яті,

як кляті вірші,

що писав забитий в кут поет…

І в тиші тій куточок дихав ледь,

тремтів від тіней, що на стінах грали.

Поет втомився вигадать свій світ -

і мріям осінь в вени на пускала.

Його слова, мов зламані ключі,

лежали там, де їх ніхто і не шукав.

І час повільно загортав їх у плащі

усе, про що він жити сподівав.

Так тихо, що й годинник не згадав,

коли той погляд гаснути навчився.

Ніхто не знав, кого й як довго він чекав,

і чи взагалі колись комусь відкрився.

Та, знаєш, я - як його слідок,

що з вітром плутає свій власний подих.

Я теж боюсь торкнутися думок,

які комусь могли б нести тривогу.

Тому й прошу - не клич мене назад,

не малюй слідів там, де їх не треба.

Нехай мій образ стре легенький град,

розтане тихо, не торкнувшись неба.

Бо краще так: розвіятись в імлі,

ніж тиском бути тим, хто був би поруч.

Лиш прошу, забудь мене - і я на цій землі 

тихцем, у спокої побуду.