Забутий лист

На полиці, де пил оселився,

Відпочивав лист, загублений у днях.

Він побачив наші сни,

Втратив цей долею шлях.

Пожовклий папір, мов старе полотно,

Несе слова, що зникли в млі.

Відчайдушне серце колись їх вело,

Та тепер вони, мов білі кораблі.

Лист від незнайомого до себе самого,

Про мрію, що згасла в мороці ночей,

Про дім, що залишився десь далеко,

І про душу, що шукала ключі.

Слова, мов срібні зірки, що згасають на небі,

Залишаються десь між світанком і солодким сном.

Ледь-ледь не торкнутися землі,

Бо лист той став мовчазним тягарем.

Він відпочивав там роками, не питаючи "як?",

Не шукаючи відповіді на "чому?".

Автор давно пішов іншим шляхом.

А лист залишився – символом йому.

Тепер він мовляв би: "Ти не забувай,

Що слово – це голос душі.

Пиши, поки серце ще має край,

Щоб листи твої не зникли в тиші".

Забутий лист – це зламаний міст

Між тим, хто ти є, і тим, ким ти був.

Він нагадує нам: не губи компас,

І пише нам: не втрачай свій шляховказ.