“Загнуздані”

Загнуздані

крижасті ясени

дрижать і рвуть гнуздечки вітру.

День вкопаний.

По щиколотки в землю.

Верба, мов день,

обчухрана, ребриста,

прорвалась

з-під землі.

І вороння,

мов залишки землі,

на сухожиллі віт

підстрибує.

День вкопаний.

І наче вершники міфічні,

стрибає вороння

і б’є під боки

обчухрану вербу крильми.

Відкинувши кору

на верболіз хилкий,

Верба буравить небо.

І синя тирса

пада на траву…

І дід Улас

стинає верболіз.

І закипа духмяність

краплинами на зрізах.

І закипа сльоза

на синьому ножі.

А дід Улас

бере бентежні стебла,

сідає під вербою…

І мудрий козуб

колесує з рук.

Верба, мов день,

німотливо

ввіткнулась у траву…

В зелений козуб

протікає тінь;

І дід Улас,

немов вечірній дзвін,

Так тихо-шепітно просіявся крізь козуб.

***