Заграло небо арію дощу

Заграло небо арію дощу

на смугах вечорового вокзалу.

Шалений вітер обійняв зухвало,

і чується мені: «Не відпущу».

А ні, то хтось прощається… На мить?

На день? На рік? А чи наза́вжди, може?

І небо вже вдяглося у погоже,

а на обличчях їхніх все дощить.

Вокзал плете контрасти з почуттів:

чекання, зустрічі, палкі обійми,

неначе хаотичні кадри фільму

чи відгуки давно забутих снів.

Багряний смуток і утіхи шквал,

рожевий сміх отут на кожнім кроці.

Немов енциклопедію емоцій

гортаю, переходячи вокзал.