Зайвина

Звиваються лінії, сходяться в плями;

твоє віддзеркалення в тебе ввійшло:

злилися очима, зійшлися губами,

та виявив зайвим щербате крило.

У воду замислено довго дивився,

неначе причину в глибинах шукав:

в порожньому дзеркалі й іскра не зблисне,

відтята водою, холоне рука.

Часу струмування хіба роз’єднати? —

суцільність і плинність життя й течії…

Виходить, що й ти був колись же крилатим,

та де обламалися крила твої?

Але ж ти не бачив як слід і відбитку,

бо все задивлявсь на обличчя сумне…

А час виторочував сонячну нитку —

в тобі позосталося тільки земне.

Узявши крило, як метелку широку,

тулив ти безглуздо його до плеча…

Котилася ніч широчезним потоком,

і тихо пісок осідав на плечах…

І бачене все в дивний витвір злилося:

тут губи… і очі… знайомі й… чужі…

Стяглися всі лінії, ніби волосся,

і плями зійшлися у плівку іржі.

***