Я просто каталася під дощем

Закінчились, схоже, нарешті морози

Недоречні, я думаю, навесні,

Тому не бійся: це ніякі не сльози

На моєму обличчі такі рясні,

Я просто каталася під дощем.

Якби було можна відкрити серце,

Як двері я відкривала ключем...

А в коридорі висить люстерце,

Я рідко дивлюся туди, хоча

Хотіла б я бачити так, як у ньому,

Своє відображення в твоїх очах.

Вмикаю світло напівсвідомо —

І мрію про те, щоб так само просто

Переключалися за бажанням

Почуття: turn on — ми краплі воску,

Течемо, згоряючи, із зітханням,

Turn off — і ніякого там терпіння,

І нам взагалі не треба нічого.

Зручно ж? Такий собі пульт управління.

Ані тобі страждання терпкого,

Ні тягучого смутку надії — цинічно.

Досить, йду вмитися. Входжу до ванни,

Воду вмикаю вже теж механічно.

І знов піддаюся думкам невблаганним,

Що час плине швидко, як та вода.

І що з ним робити? Це ж миті життя.

І їх марнувати ніби шкода,

Та байдуже, потім — лише забуття,

Якщо наші спогади сплинуть і згаснуть.

А я йду по сходах, і легко, й протяжно,

Скрадаюсь, стрибаю, стою — баста.

Щастя й близьке і таке недосяжне,

Світиться десь, як та лампа над сходами.

Йти чи не йти? Ноги стали, як гирі.

Чому люди родяться пішоходами?

Сходинки: раз, два, три, чотири,

Сходинка вгору, і вниз, і знову —

Може, між ними всесвіт відчиниться?

Все вже прекрасно, все вже чудово.

Й погода теж дуже скоро зміниться.