Зальцбурґ

Константинополь, Неаполь і Зальцбурґ —

це найкращі міста у світі.

Александер фон Гумбольт

(Напис на Монашій горі в Зальцбурґу)

З нових бараків, що на передмісті

сховалися за давній монастир,

щодня опівдні група гімназистів

верталася в життя буйного вир,

щоб юним сміхом, гамором і свистом

міщанський заколочувати мир.

Та молоді те вибачити треба,

коли в душі у неї простір неба.

Від ваготи і зошитів і книг

у не одного вже зігнулась спина,

але думки підшиті вітром в них,

як і плащі — морозові на кпини!

Вони в серцях серед скитання лих

вирощували клаптик батьківщини

і, мов мандрівний київський спудей,

учились жити від чужих людей.

У місті, що дало тепло притулку,

для них, мов скарб, захована краса.

Їх радість бігла у старі провулки,

їх спів орлом летів під небеса

і, хоч усіх їх хвилювала булка

та мрією здавалась ковбаса —

то, заспокоївши як-небудь голод,

вони свій захват сіяли навколо.

Бо молодість сміється і в журбі,

на молодість усякий має право:

і в кам’яній, і в атомній добі

весна життя один лиш раз ласкава —

лиш в юності дозволено тобі

сміятися безумно і лукаво!

Тому це не провина і не гріх,

мов виклик, кидати юнацький сміх.

В гурті такому, що не знає втоми,

що сніг і холод — рухом переміг,

що в світлі ліхтаря товстенні томи

читає поночі, шукаючи доріг,

куди веде щасливий сонця промінь,

що в серце іскрою іздавна ліг —

в гурті такому молодість крилату

виходила я вперше зустрічати.

***

Коли душа у тебе повна мрій

і на дні серця ти — живий романтик,

то, дивлячись на небосхил вгорі,

немов чудний прочитуєш роман ти

про зір світи в космічнім пустирі

та відчуваєш, не читавши Канта,

що й у тобі простий живе закон,

і що солодкий вічності полон.

Так я, бувало, як настане вечір,

ішла шукати зір і самоти,

і, щоб ніхто думок не заперечив,

сама любила над рікою йти,

і, заховавшись за каштанів плечі,

дивитись на осяяні мости,

і слухати ріки бурхливу повідь

та юної душі своєї сповідь.

Із замку сходив старовинний чар,

і скреготіли засуви у брамі,

і бачило замріяне дівча

в уяві давню метушню і гамір,

і воскресали лицар і вівчар,

що тут жили колись перед віками —

старі зальцбурзькі прадіди й діди,

що залишили ще живі сліди.

Старовину тут стереже в палаті

єпископських портретів довгий ряд;

камінні кулі і важкі гармати

ще від повстань селянських з башт зорять;

стоїть, мов вірний свідок, домик ката,

а в замку — збір твердих його знарядь …

Коли ідеш вузькими вуличками,

історією дише кожний камінь.

За мрією незримою услід

пройду, було, усе середньовіччя,

і, попри Дом, де Єдерманів слід —

закон життя, не видиво сценічне! —

іду у вулиці вузькім руслі,

де зупинилась непомітно вічність:

серед музейних тут живе задух

музики-ґенія безсмертний дух.

Прадавній город музикою повен,

як фортепіано. Доторком мистця,

ця музика божественної мови

веде до щастя стужені серця.

Чи є пророк, що вмів би, як Бетговен,

підносити людину до Творця?

При вуличці, де не пройде й кароца,

вродився Вольфґанґ Амадеус Моцарт.

***

Як шість годин продзвонять дзиґарі,

коли вечірні стихнуть Ґльокеншпіле,

я на Монашій жду тебе горі

у тужньому, осінньому похміллі,

там, де руїни й дерева старі

вартують мрій, що нам лиш зрозумілі:

цим деревам, цим друзям мій поклін:

тут слухали зітхання поколінь.

Цвіте кохання, мов червоні буки,

горять, мов туга, клени золоті,

спадає в безвість серце від розлуки,

мов лист, що вчора з вітром лопотів —

близька до болю ця солодка мука

п’янкій від дожидання самоті!

Я над усе люблю зальцбурзьку осінь,

як вітер в серце тугу з гір приносить.

… Скотилось сонце із стрімких узбіч,

вже вечір тіні на стежину клонить,

ось-ось розстелить чорну скатерть ніч …

— Тебе ж вечірній присмерк не заслонить:

тобі пречистий ранок сяє з віч,

і сонце щастя у твоїй долоні.

Ідеш назустріч радісний, стрункий,

нові життя розкрити сторінки.

Майбутнього встає фата-морґана

приманлива, таємна і проста …

Та скепсис вчить не вірити омані,

і сумнів до дівочих мрій пристав:

востаннє наче, ще палкіш, коханий,

мої цілуєш очі та уста —

і знаю я, як ти мене пригорнеш,

що молоде кохання — неповторне.

Для нас сьогоднішній прекрасний день!

(Ах, чом не можна зупинити миті?)

Щасливе завтра, може, і не жде —

вчорашнє ж стало вже далеким мітом.

Кохай, шалій же, серце молоде,

ніколи так не будеш вже любити!

Несе нас захват молодих зухвальств,

мов Штравсовий головокружний вальс.

***

О, місто музики й старовини,

о, любе місто юності моєї!

Я попрошу колись ще: відчини

свої привітні, затишні алеї!

Бо я тужу тобою восени,

бо я тужу, як сон повіки склеїть

і спогадом в душі розквітне знов

прекрасна юність і палка любов.

1954