Залицяння

Сміялась я: ти — іскра електрична,

солом’яного спалах ти вогню.

Твоє тепло бездомних не нагріє.

І сміх мій був фривольний, молодий,

мов відгомін давно забутих арій.

Як зайчик соняшний плигне в підвал —

чи ж це посол прибув з країни казки?

Чи ж це — квиток на подорож до сонця?

— Але в очах людини раптом — усміх,

і в тілі нагло — трепіт сподівань…

Сміялась я: ти, друже, — перелесник,

ти — вітру невгомонного порив.

Ох, небезпечно у твоєму вирі!

Не вітер — корабля мого рушій.

Але, задуху кинувши каюти,

як радісно на палубу піти

і вітром заплести собі волосся!

Сміялась я: цей мій фривольний сміх

ти відтворив із нот забутих арій.

Невинна гра із вогником чуття.

Але, чи справді іскра електрична,

цей спалах, цей солом’яний вогонь,

цей буйний вітер —

не здійме пожежі?

1971