“Залізною брамою брязнуло місто”

Залізною брамою брязнуло місто,

і простір у очі зайшов, наче дим…

Спахає з-під повсті травичка гоїсто,

та смутки за втраченим вигоїть чим?

І бачиш крізь сльози розмите узлісся,

мов патьоки крейди на чорній стіні.

Позаду ж не брама — залізна завіса.

А що там? — не видно, не чути мені…

Не чути пліток, не видати і зради,

забуто образу, і стлумлено гнів…

Не треба назад — і нічого не згадуй,

минулось безсоння, забулися дні…

Так ніби й немає за чим жалкувати,

та дні хоч ніякі, та жаль мені їх,

бо не відшкодуєш нічим свої втрати:

ні вірністю інших, ні щирістю всіх…

Бо з відстані й прикрість приємною стала,

і правдою стала відверта брехня…

Позаду почув скреготання металу,

неначе хтось браму важку відчиняв:

поглянув назад — стіна передмістя,

в повітрі ледь зримі прозорі рубці,

і спис, що у мене націлений вістрям,

затиснутий міцно в жіночій руці.

***