Замело

Бродиш, коли Грегіт замело, п’єш каву,

коли впали сніги на плечі й нові падуть.

Слова живого не випустиш,

гейби з хати під Греготом –

ховайся в собі – плаї замело – не виходь –

Грегіт замело – не зійти з гори. Сиди.

І слухай, як старіє старець, як відходить…

Обмивають свої, в труну кладуть, не плаче ніхто.

Не знести з гори – плаї замело.

Ховають під лавицю.

Не випустять з хати. Сидять при вікні:

“А чия то йде? Куди іде? Як убрана?”

Хтось ночі і дні рахує тобі, ломиться в двері:

“Хто умер? Хто у труні?

Та хоч свічку йому, – кричить, – запаліть!”

Відкажуть: “А хіба він пише?

Хай підожде. Сніги зійдуть.

Хай почекає. Знесемо”.